Парафія Святого Духа

Непорочне зачаття Пресвятої Богородиці

arsenzv — Sat, 22 Dec 2012 20:45:30 GMT

Непорочне зачаття Діви Марії

католицький догмат, згідно з яким Марію з Назарету від миті її зачаття не забруднив перворідний гріх. Хоча вона була зачата Св. Іоакимом і Св. Анною, але з ласки Божої гріх прабатьків Адама і Єви не проявився в ній.

Про свято

Цього дня Церква звертається до Матері Божої та нашої Матері словами: «Tota pulchra es Maria» - Уся прекрасна Ти є Маріє! Її краса виникає з чистоти серця, яке не було забруднене жодним гріхом. Отець Небесний вибрав Її на Матір свого Сина та зберіг від первородного гріха. Непорочне зачаття є, отже, надзвичайним даром та привілеєм.

Це важливе марійне свято припадає під час періоду адвенту, який є часом чуйного та молитовного приготування до Господнього Різдва. Та, яка вміла найкраще з усіх очікувати на пришестя Месії, товаришує нам і вказує, як нашу мандрівку до Святої Віфлеємської Ночі вчинити живою та плідною. Протягом цих тижнів разом з Нею триваємо на молитві й ведені Її зіркою входимо на духовну дорогу, яка допоможе нам краще переживати Тайну Втілення.

В уривку з Євангелія від св. Луки ми читаємо як Архангел Гавриїл під час Благовіщення назвав Марію «благодаті повною» (Лк 1, 26-38). Бог приготував Марію на Матір Божого Сина, який не міг мати матері обтяженої первородним гріхом. Обдарував Її повнотою своїх благодатей у мить зачаття. Вона була вже тоді відкуплена у винятковий спосіб, стаючи досконалим відображенням обличчя самого Бога. Св. Ансельм, що помер 1109 року, говорив: «О Діво, повна благодаті й благодаттю змінена! Повнота цієї благодаті оживлює та повертає життя всякому творінню. Діво понад усе благословенна! Цим благословенням увесь світ є благословенний. Творець благословить ним усе створіння, а воно у відповідь благословить свого Господа!» Ці слова св. Ансельма є своєрідним коментарем до привітання, яке Архангел Гавриїл скерував до Марії – повної благодаті.

Різниця між Марією й нами полягає в тому, що ми народжуємося позбавлені цієї благодаті, якої ніколи не була позбавлена Марія. У спільноту життя з Особами Божими християнин входить під час хрещення. Натомість Марія радіє з неї уже від першого моменту свого існування. Вона завжди говорить Богу «так». Її воля завжди покривається з прагненням Бога. Марійне «так» під час Благовіщення виразило основну готовність духа, яка поширилась на все її життя. Вона мовила Богу «так» на початку свого життя та пізніше на всіх його етапах, виконуючи повністю Його волю, навіть тоді, коли була для Неї незрозумілою та важкою до прийняття. Бог у чудесний спосіб зберіг Марію від спадкоємства первородного гріха, з огляду на Ісуса, який мав з Неї народитися. Святість Сина є причиною випереджуючого освячення Матері.

«Благодаті повна». У цих словах Архангела міститься особливе призначення Марії, але також - у ширшому значенні – призначення кожної людини. «Благодаті повна», яка для Марії є пунктом виходу, для усіх людей становить мету: бо як стверджує Апостол Павло, Бог нас створив, щоб ми «були святі і бездоганні перед ним у любові». Тому Він наповнив нас благословенням і зіслав свого Сина, щоб відкупив нас від гріха. Марія є шедевром спасенного діла – «Уся прекрасна», «Уся свята».

Правда про Непорочне Зачаття розвивалась досить повільно, потрібні були особливі благодаті й світло Св. Духа. На Сході вже в VII столітті святкувалось свято «зачаття Анни», тобто виражалася віра в те, що Анна зачала Марію без первородного гріха. У ІХ столітті це свято дійшло до Риму, але вже під назвою «зачаття Марії». Офіційно це свято було затверджене для Римської дієцезії у XV столітті, а у ХVІІІ – для всієї Церкви. Однак найбільше значення для розповсюдження нового свята в Церкві мало оголошення догмату про Непорочне Зачаття Марії Папою Пієм ІХ 8 грудня 1854 р. У буллі «Ineffabilis Deus» Папа написав, що Найсвятіша Діва Марія від першої миті свого зачаття була збережена від первородного гріха.

Після оголошення догмату Папа Пій ІХ у своїй енцикліці попросив єпископів, щоб повідомили його , як виглядають молебні та які є їх особисті відчуття. Тоді один із єпископів – св. Євген де Мазенод – засновник Місіонерів Облатів Непорочної Марії, написав: «Щасливий, дійсно щасливий цей день, в якому Бог через Святого Духа вклав у серце свого Заступника на землі, думку про найвище вшанування Найсвятішої Діви Марії! Щасливий і святий цей день, в якому Найвищий Пастир й Учитель у важких досвідченнях Церкви спрямував думку до Непорочної Матері Божого Агнця! Нехай прийде, нехай прийде ця очікувана година, в якій увесь світ буде почитати Богородицю за те, що насправді розчавила голову ядовитого змія; годину, в якій буде вірити, що Найсвятіша Діва Марія, завдяки чудесному та єдиному у своєму роді привілеєві отриманому з надміру благодатей свого Сина, була насправді збережена від первородного гріха!» Ці слова свідчать про глибокий культ Непорочної Марії, який існував у ті часи, культу, який надалі живе в Церкві та Її будує.

Підтвердженням проголошеного догмату були слова Пречистої до Бернадетти, якій Вона об’явилась у Лурді 1858 року. Тоді свята Бернадетта запитала Прекрасну Діву, хто вона така; Марія відповіла: «Я – Непорочне Зачаття». Також під час об’явлень, які мала св. Катерина Лабуре та об’явлень у Фатімі Марія наголошувала цей факт.

Збереження Марії від первородного гріха означає для Неї також свободу від усіляких наслідків цього гріха в моральному порядку, тобто свободу від схильності до гріха. Правда про те, що жоден гріх, навіть найменший, не торкнувся Марії протягом усього життя, зовсім не означає, що вона була вільна від спокус злого духа. Бо у Святому Писанні читаємо, що злий дух спокушав теж, Ісуса, самого Бога. Коли сатана так поводився із самим Господом, то що можна сказати про Марію, яка була тільки людиною? Диявол спокушував її, але довіряючи Господу, вона перемагала його спокуси. Її особлива материнська близькість до Ісуса була запевне приводом більших нападів диявола на Неї, ніж на будь-яку іншу людину. Однак, будучи в особливий спосіб огорнена святістю Бога, у серці Марії завжди торжествувала любов і не знайшлося в ньому місця для зла, яке Її оточувало.

У Непорочній Марії знаходимо також взірець чистоти, який дуже потрібний у сьогоднішньому світі, де чеснота чистоти є часто недооцінювана, висміяна, де багато людей живе в розпусті, розбещеності, де в засобах масової інформації та інших місцях неодноразово атакує нас порнографія. Християнин є покликаний, щоб боротися про чистоту свого серця, яка є величезним багатством та дозволяє по-справжньому любити іншу людину.

Катехизм навчає: «чистота тісно пов’язана з зусиллям панування над собою, що є школою людської свободи. Альтернатива зрозуміла: або людина керує своїми пристрастями й отримує спокій, або дозволяє їм поневолити себе й стає нещасною. Гідність людини вимагає, щоб вона діяла згідно зі свідомим і вільним вибором, дозрілим і внутрішньо визначеним особистим переконанням, а не лише під впливом інстинктових поштовхів чи зовнішнього примусу. А такої гідності людина досягає, коли – звільнившись з усякої неволі пристрастей – іде до своєї мети, вільно вибираючи добро та пильно й вміло вживаючи відповідні до цього засоби»

«Панування над собою є довгою працею і вимагає тривалості. Ніколи не можна думати, що воно досягається раз і назавжди. Контроль над собою потребує зусилля, до якого треба знову й знову вдаватися впродовж усього життя». Збереження чистоти серця коштує багато зусиль. Потрібно неодноразово мати відвагу йти проти течії сучасному менталітету. Прислів’я говорить, що лише мертві риби пливуть за течією.

Наслідком первородного гріха є схильність до зла кожного із нас. Ця схильність називається також похіттю. Не маємо вже тієї первісної гармонії, однак маємо вільну волю, яку потрібно постійно зміцнювати. Маємо теж необхідну допомогу від Бога, про яку можемо Його просити за заступництвом Марії та святих покровителів. В усьому цьому потрібно зберігати розсудливість, уникаючи того, що може призвести до гріха: різних місць, ситуацій, знайомств, зображень.

Усі старання, які стосуються цієї сфери, виконуймо з любові до Бога, пошани до іншої людини та свідомістю, що служить це для нашого добра, нашої свободи, радості та святості. Бережімо чистоту звичаїв у наших середовищах та місцях, в яких перебуваємо.

(джерело: www.catholic-media.org)

Святий Миколай

arsenzv — Wed, 19 Dec 2012 06:57:58 GMT

Святий Миколай

Святи́й Микола́й або Мико́ла (270 /286/ — 6 грудня 326 /345, 351/) — єпископ Мир ,християнський святий, відомий як Миколай Чудотворець. Діяння Миколая стали причиною появи багатьох легенд, завдяки яким він з часом став одним з найважливіших святих.

День святого Миколая

День святого Миколая (також Свято святого Миколая, у народі — День Миколи, Зимовий Миколай) — це день святкування та вшанування пам'яті Святого Миколая у католиків таправославних. Ті церкви, які дотримуються юліанського календаря, відзначають свято 19 грудня за новим стилем (у 20-21 століттях), а ті, що дотримуються григоріанського календаря — 6 грудня.

Традиція дарувати подарунки

День святого Миколая. Картина голандського художника Яна Стена. Поміж 1665–1668 роками

Святий Миколай був багатою людиною і дбав про бідних людей тих часів. Найбільш імовірно, що традицію подарунків пішла від відомого випадку, коли один збіднілий чоловік не міг забезпечити своїх трьох доньок приданим. За тамтешніми звичаями, вони не змогли б вийти заміж, і, якщо б їм не вдалося знайти роботу, то довелося б стати повіями. Миколай, у той час ще не єпископ, дізнавшись про це, вирішує скористатись батьківським спадком щоб зарадити біді. Протягом трьох ночей він пробирався до убогої хатини та щоразу закидав крізь вікно у кімнату, де ночували сестри, шмат золота — на придане для кожної з дочок. Крім того, святий Миколай бажав, щоб ті три дочки не знали хто їм закидав це золото.

За цим прикладом батьки почали таємно класти подарунки своїм дітям, які вірили, що це — подарунки від святого Миколая.

Ймовірно, ця традиція пішла з середньовічної Німеччини, де напередодні свята батьки презентували дітям новий зимовий одяг. З часом це почали робити таємно, вночі, щоб діти вірили в чудеса святого. Згодом почали також дарувати ласощі: горіхи, сухофрукти та особливі солодкі хлібці з сушеними грушами; шкільне приладдя, іграшки, які клали в нові чи начищені та поремонтавані старі черевики, які ставили поблизукамінів, чи у панчохи, які вішали на каміни. Діти вірили, що святий саме через камін закидає в дім подарунки. Неслухняних дітям клали в'язку різок. Вважалося, що імена тих хто гідний чи не гідний подарунка записувалися в Золотій книзі, якою володів святий Миколай. Діти також часто вірили, що Миколай приходить з осликом, який допомагає йому. Тому вони клали поруч зі своїм взуттям моркву для нього. Вважалося, що віслюк веде свій рід від осла, на якому Ісус Христос святково в'їжджав у Єрусалим напередодні Розп'яття.

В деяких країнах Миколай має також інших супутників. У Австрії напередодні свята містами бігає чортівня, яку згодом, розганяє святий Миколай, вирушаючи роздавати подарунки. В Чехії вірять, що святого супроводжують чорт і ангел: кожен з них має книгу, де занотовуються добрі і погані справи дитини, на основі яких святий вирішує, чи гідний малюк подарунків. В Голландії діти вірили, що святитель щороку приїжджає в Роттердам на кораблі з Іспанії, яка уособлювала «теплі країни». Миколай в'їжджав у місто на коні у супроводі «Чорних Пітів» — помічників-негренят, — у червоному облачанні католицького єпископа й з єпископською палицею, і, їздячи країною, дарував подарунки. Сьогодні на основі цієї легенди щороку відбувається театралізоване дійство.

З часом діти почали писати листи святому, в яких перелічували добрі справи, просили пробачення за погані і писали, який саме подарунок хочуть отримати.

Святий Миколай з помічником і чорти навколо них. Театралізоване дійсто в Баварії,Німеччина (2007)

З Німеччини звичай розповсюдився на сусідні країни — Австрію, Нідерланди, Чехію, Словаччиину, Польщу, звідки він, ймовірно, перейшов на українські землі. Це підтверджується тим, що в Україні звичай класти дітям подарунки під подушку зберігся передовсім наПравобережній Україні, яка свого часу перебувала під Річчю Посполитою.

В Західній Європі, в часі Реформації, коли засуджувалося шанування святих, в протестантських країнах святий Миколай був замінений новонародженим Ісусом, відповідно, подарунки, саме від його імені, стали даруватися на Різдво Христове. З приходом Контрреформації, традиція дарувати подарунки від імені Миколая відродилася, однак, була вже міцно прив'язана до Різдва. Згодом, образ святого Миколая перестав асоціюватися напряму зі святим, перетворившись в міфічний та комерціалізований образ Санта Клауса.

В Україні подібна практика не прижилася через те, що вона в той час належала Польщі та Росії, традиційно католицькій та православнійдержавах, де ні про яку Реформацію не було й мови.

З приходом на більшу частину українських земель радянської влади, святий Миколай, як і всі інші релігійні символи, був витіснений. Згідно з постановою ЦК КПРС від 1937 року на заміну йому прийшов Дід Мороз, який дарує подарунки на Новий Рік. На Західній Україні, натомість, традиція збереглася, адже ці землі належали СРСР значно менший проміжок часу, за який встигла відбутися лише одна зміна поколінь, чого недостатньо для переривання традиції.

В сучасній Україні

В незалежній Україні образ святого Миколая і традиції дарувати подарунки відроджуються. Святий Миколай розглядається як вітчизняний аналогросійського Діда Мороза, американського Санта Клауса, фінського Йоулупуккі та відповідних персонажів в інших країнах.

У школах напередодні свята проводяться уроки, на яких дітей вчать писати листа святому Миколаю.

6 червня 2006 року Президент України Віктор Ющенко підписав указ № 481/2006 «Про заходи щодо відродження традиційного народного мистецтва та народних художніх промислів в Україні», що передбачає, зокрема, опрацювання питання створення комплексу «Садиба Святого Миколая» в Івано-Франківській області з Будинком творчості народних майстрів Національної спілки майстрів народного мистецтва України^[1]. У2010 році президент Віктор Янукович доручив уряду передбачити в держбюджеті на 2011 рік кошти на будівництво Маєтку святого Миколая внаціональному природному парку «Гуцульщина»^[2].

У цей день багато молодіжних та юнацьких організацій проводять багато благодійних акцій для сиріт. Так, у Львові щороку проходить акція«Миколай про тебе не забуде!»: в місті організовується «Фабрика святого Миколая», куди жителі приносять подарунки та пожертви для сиріт; активісти акції ввечері 18 грудня та 19 грудня розносять їх дітям^[3]. Пласт щороку збирає кожен курінь та готує велику програму для дітей-сиріт таінвалідів.

До свята приурочуються й інші події. Так, у Львові, традиційно саме 19 грудня, на Миколая, відкривають різдвяну ялинку^[4].

Президент України, з нагоди свята, звертається до співвітчизників з вітанням^[5].

Введення Пресвятої Богородиці в Храм

arsenzv — Mon, 03 Dec 2012 20:42:58 GMT

Введення у храм Пресвятої Діви Марії — велике християнське богородичне свято. Святкується 21 листопада за юліанським календарем, 4 грудня — за григоріанським

Історія свята

Євангеліє нічого не згадує про подію Введення в храм Пресвятої Богородиці. Це свято, як і свято Різдва й Успіння Божої Матері, засноване на традиціях Церкви й на апокрифічних книгах (невизнаних офіційною церквою), передусім на протоєвангелії Якова і псевдоєвангеліє Матея «Про Різдво Пречистої Діви Марії». Ці джерела подають, що батьки Пресвятої Богородиці св. Йоаким і Анна, будучи бездітними, дали обіцянку, що якщо в них народиться дитя, то вони віддадуть її на службу Богові у Єрусалимський храм. Господь Бог вислухав їхні молитви і дав їм доньку. Коли їй виповнилося три роки, батьки привели її до храму і віддали в руки первосвященика Захарії, батька св. Івана Предтечі. Тут Пресвята Богородиця перебувала тривалий час аж до заручин з св. Йосифом.

Празник Введення належить до дванадцяти великих празників. Він має один день перед- і чотири дні посвяття. Про нього маємо згадки від V ст., але аж через кількасот років, поки він став загально поширеним по цілому Сході. З проповідей на цей день Константинопольських патріархів, Германа (715—730) і Тарасія (784—806), випливає, що празник Введення був установлений у VIII столітті. Синайське Євангеліє з VIII століття, котре подарував до синайського монастиря імператор Феодосій III (715—717), між дванадцятьма празниками згадує і празник Введення. Цей празник мають і грецькі богослужбові книги з IX століття. Із ІХ ст. його починає святкувати вся східна Церква. Синайський Канонар (збірник церковних законів) з IX-X ст. подає празник Введення під такою назвою: «Празник Пресвятої Богородиці, коли була приведена в храм Божий, маючи три роки». Типікон Великої Константинопольської Церкви (IX—X ст.), хоча не подає ані апостола, ані євангелія на цей празник, але день 4 грудня поданий як: «Собор Святої Богородиці, коли була передана своїми батьками і приведена у храм Господній від трьох літ». Евергетицький Типікон з XI ст. має службу Введення з перед- і посвяттям. Службу на цей празник склали Григорій Нікомидійський (IX ст.), Василій Паґаріот і Сергій Святогорець.

На Захід празник Введення прийшов досить пізно — аж наприкінці XIV ст., а в половині XV ст. поширився по цілій Європі. Західна Церква святкує празник Введення також 21 листопада

Духовне значення празника

Про що нам говорить празник Введення? Яку духовну науку він нам дає? Празник Введення говорить нам найперше про радісну жертву св. Якима й Анни. Вони, свою в Бога вимолену донечку, самі приводять до храму на службу Богу. На каноні утрені празника у 8-ій пісні читаємо: "Анна колись приводячи Пречистий Храм (це є Марію) у дім Божий, голосно промовила і з вірою сказала до священика: «Прийми сьогодні, дитину Богом мені дану, введи її у храм твого Творця і радісно співай йому: благословіть усі діла Господа».

Та не тільки батьки радо приводять свою дитину на Службу Богові, але й Марія радо йде за голосом Божим і своїх батьків. Як св. Яким і Анна, так і Марія є для нас прегарним образом радісної жертви і служби Богові.

Може ще ніколи ціла Христова Церква, не переживала такого великого браку покликань на священиків, монахів і монахинь, як сьогодні. Дух матеріалізму й секуляризму щораз більше й більше проникає в наші родини, тому щораз менше й менше маємо молоді охочої на жертву й посвяту для Бога, своєї Церкви й народу. Щораз менше в нас батьків, що за прикладом св. Анни були б готові сказати нашій Церкві: "Прийми дитину Богом мені дану".

Ознакою глибокої релігійності якогось народу є не тільки його величаві й численні церкви й монастирі, але передусім його численні покликання, тобто священики, місіонери, монахи й монахині. Нічого не поможуть нам навіть найкращі святині й золоті престоли, коли не матимемо священиків, що в тих храмах і на тих престолах приносили б Безкровну Жертву, уділяли б святі Тайни й голосили б Боже слово. Слуга Божий митрополит Андрій Шептицький каже: "Зрозумійте, що народові треба до спасіння ревних і святих священиків". Брак духовних покликань у народі веде до повільного завмирання Церкви й духовного життя її вірних, бо духовний стан це серце й душа Церкви.

Де шукати розв'язки цієї важливої проблеми? Де властиво родяться і виростають духовні покликання? Найкращий городець, де ростуть і дозрівають покликання до священичого й монашого стану – це добрий християнський дім. "Добрий родинний дім — каже німецький кардинал М. Фавльгабер — це перша духовна семінарія". А св. Церква часто називає родинний дім колискою покликань. Каже статистика, що 50 відсотків духовних покликань відбувається між шостим і 14-им роком життя, це є в тому часі, коли дитина ще під повним впливом своїх батьків.

Дух жертви в родині для Бога і своєї Церкви це дуже важливий чинник у плеканні покликань. Без духа жертви нема любові ідеалів, бо жертва це мова любові. Тому батьки повинні прямо від колиски виховувати своїх дітей до жертви й посвяти.

Та, на жаль, сьогодні не багато таких християнських батьків, які плекали б духа жертви в родині та ідеал духовного покликання. Зате багато в нас батьків, що в зародку вбивають голос покликання у серцях своїх дітей.

Майбутнє нашої Церкви й народу в дуже великій мірі залежить від того, як наші українські батьки виховають своїх дітей. Нам необхідні батьки, які за прикладом св. Якима й Анни радо благословили б своїх дітей на досконалу жертву для Бога, своєї Церкви й народу. Нам необхідна духовна молодь, що за зразком Пречистої Діви Марії радо йшла би за Божим голосом на службу Богу, Церкві й народу. І тільки тоді зможемо сміливо дивитися в майбутнє нашої Церкви й народу.

Різдвяний Піст

arsenzv — Tue, 27 Nov 2012 20:03:54 GMT

Пилипівський піст (Пили́півка, Різдвя́ний піст)—

один з постів православної церкви. Дотримується з 15 (28) листопада по 24 грудня (6 січня).

Як правильно постувати

Від 28 листопада до 6 січня включно триватиме Різдвяний піст або Пилипівка. В цей час згідно традицій Православної Церкви та церковного Уставу християни обмежують себе в їжі, а також намагаються уникати в своєму житті того, що віддаляє людину від Бога, для того, щоб духовно приготуватися до зустрічі великого свята Різдва Христового.

Протягом посту християни не повинні вживати в їжу продукти тваринного походження - м’ясо, молоко, яйця та вироби, що їх містять. Різдвяний піст відноситься до не суворих постів, а тому за церковним Уставом під час нього може вживатися риба та олія. На час посту ті, хто перебувають у шлюбі, повинні утриматися від статевих відносин.

Є ряд обставин, які дозволяють людині послаблювати свій піст - хвороба, важка фізична праця, похилий вік, перебування в дорозі. В таких випадках суворість посту може бути послаблена - наприклад може вживатися молоко - але для цього необхідно звернутися за благословенням до священика, разом з яким визначити міру послаблення посту. Також від посту звільняються вагітні жінки, малі діти та ті, хто з вагомих причин не має можливості сам обирати, чим йому харчуватися - наприклад особи, які перебувають у відрядженні.

Протягом посту можна вживати продукти рослинного походження - картоплю та вироби з неї, різного роду супи та каші, консервовані та квашені овочі (помідори, огірки, капусту, тощо), консервовані салати. Не бажано вживати майонез, до складу якого входять яйця, але можна вживати різні види харчового маргарину (без домішок молокопродуктів). Загалом пісна їжа повинна бути простою та недорогою (наприклад, в наших умовах важко назвати пісними продуктами ананаси чи омарів), а її вживання помірним (бо об’їстися можна і печеною картоплею).

Якщо вас протягом посту запросили на відзначення дня народження або інше святкування, пов’язане зі святковим столом, і ви не можете відмовитися - по можливості попередьте господарів про те, що ви дотримуєтеся посту. Якщо цього не можна зробити - намагайтеся їсти тільки ті страви, які дозволені в піст, а якщо таких немає - то зовсім небагато тих, які стоять поруч з вами. Під час святкової трапези не потрібно без прохання інших самим розповідати про те, що ви постите, привертати увагу до цього, або дорікати іншим за недотримання церковних уставів.

В піст також не потрібно вживати алкогольні напої, особливо міцні - горілку, коньяк, тощо. Лише у суботу та неділю, а також на свята дозволяється випити трохи вина.

Дотримуючись посту, потрібно пам’ятати, що він відрізняється від звичайного голодування своєю духовною складовою. А тому той, хто постить, повинен більше уваги приділяти своєму духовному життю: молитися в храмі і вдома, читати Святе Письмо та християнську релігійну літературу, обмежити все те, що відволікає від спілкування з Богом - перегляд телепрограм, слухання радіо, відвідування розважальних заходів. Якщо хтось перебуває у сварці чи тримає на когось гнів - необхідно примиритися з цією особою, бо гріхи гордості, гніву, осуду, ненависті, злоби позбавляють того, хто постить, всіх плодів його праці.

Якщо є можливість, то бажано було б протягом посту щодня бувати у храмі, хоча б на короткий час - для того, щоб помолитися і попросити у Бога допомоги у проходженні цього духовного і тілесного подвигу. Необхідно також щонеділі бути зранку на Божественній літургії, а по можливості відвідувати і інші богослужіння, розклад яких ви можете довідатися в самому храмі. Православному християнину протягом посту також обов’язково потрібно прийняти таїнства Сповіді і Причастя.
Бажаю всім допомоги Божої у постуванні!

Собор Архистратига Михаїла

arsenzv — Tue, 20 Nov 2012 16:17:51 GMT

Коротка історія

Наш церковний рік це наче прегарна мозаїка, яку творять празники Господні, Богородичні та непроглядне число Мучеників і Святих. Осередок цієї величної мозаїки це Господь Наш Ісус Христос, як Бог і як Чоловік. На землі день і ніч славить Його Церква-Паломниця, а в небі вічну славу співає Йому Церква прославлена: превеликий хор Ангелів і Святих. Св. Ангели це відвічний Божий хор слави, це Божа сторож і Божі слуги. Ангели сповняють також велику ролю у відкупленні людського роду.

Св. Церква, маючи на увазі велике значення Ангелів для Божої слави і нашого спасіння, в мозаїці церковного року присвятила осібне місце і на почитання Ангелів. Тут на першому місці стоїть празник – Собор св. Архистратига Михаїла і прочих безтілесних Сил.

Почитання Ангелів у Східній Церкві почалося ще в 3 столітті, а в 4 вже було загально поширене. Про це свідчить храм у честь св. Архангела Михаїла, що його збудував на передмісті Царгороду цісар Костянтин Великий (274-337). В цьому храмі за свідоцтвом історика Созомена було багато чудесних оздоровлень. На св. Літургії в часі проскомидії приписує наша Церква ставити осібну частину просфори в честь "Чесних небесних сил безплотних". У службі нашого Октоїха Ангелам є присвячений понеділок, перший день тижня, мабуть, тому, що Ангели це перші Божі створіння, а в небі після Божої Матері стоять найближче Божого престола.

Празник у честь св. Архангела Михаїла і других безтілесних Сил був установлений у 4 ст. Цей празник зветься собором тому, що цього дня Церква празнує собор - збір усіх безтілесних Сил враз зі св. Архангелом Михаїлом, а також собор - збір людей на землі для прослави небесних Сил.

Тропар та кондак

Тропар, глас 4: Небесних воїнств архистратиги, молимо вас завжди ми, недостойні, щоб ви вашими молитвами огородили нас покровом крил духовної вашої слави, охороняючи нас, що усильно припадаємо і кличемо: Від бід ізбавте нас як чиноначальники вишніх сил.

Слава: Кондак, глас 2: Архистратиги Божі, служителі божественної слави, ангелів начальники і людей наставники, корисного нам просіть і великої милости як безплотних архистратиги.

І нині: Богородичний, глас 2: В молитвах невсипущу Богородицю і в заступництвах незамінне уповання гріб і умертвіння не втримали. Бо як Матір Життя до життя переставив той, хто вселився в утробу приснодівственну.

Послання святого апостола Павла до Євреїв 2, 2-10

Браття, коли слово, проголошене ангелами, було таке зобов'язуюче, що всякий його переступ і непослух приймав справедливу кару, то як ми утечемо, коли занедбаємо таке велике спасіння? Воно, спочатку проповідане Господом, було підтверджене тими, що його чули, коли Бог засвідчив знаками, чудами й різними силами, і дарами Святого Духа, які він роздає по своїй волі. Не ангелам бо підкорив він світ майбутній, про який ми говоримо. Бо десь хтось засвідчив, кажучи: Що таке людина, що Ти про неї пам'ятаєш? Або син людський, що Ти навідуєшся до нього? Ти вчинив його мало що меншим від ангелів. Увінчав його славою і честю. Усе підкорив йому під ноги. Коли ж усе підкорив під нього, то не лишив нічого, що було б йому непідкореним. Та нині ще не бачимо, щоб йому все було підкорене, а бачимо Ісуса, увінчаного славою й честю, за те, що перетерпів смерть, який на короткий час був нижче ангелів, щоб за ласкою Божою за всіх зазнати смерти. Годилось бо Йому, заради Якого все і через Якого все, що ввів багато синів у славу, стражданням удосконалити провідника їхнього спасіння.

Євангеліє від Луки 10, 16-21

Сказав Господь Своїм учням: Хто слухає вас, Мене слухає, і хто відрікається вас, Мене відрікається, а хто відрікається Мене, відрікається пославшого Мене. І вернулися сімдесять з радістю, кажучи: Господи, і біси повинуються нам з-за Твого імені. Він сказав їм: Я бачив сатану, що, наче блискавка, падав з неба. Ось даю вам власть наступати на зміїв, скорпіонів і на всю силу вражу, і ніщо вам не шкодитиме. Одначе не радійте тому, що духи вам повинуються, але радійте тому, що імена ваші записані на небі. В той час Ісус зрадів духом і сказав: Ісповідую Тобі, Отче, Господи неба і землі, що Ти втаїв це від премудрих і розумних і відкрив те дітям. Так, Отче, бо таке було благовоління перед Тобою.

Проповідь

У місяці травні 1995 року міська рада м. Києва прийняла рішення повернути місту стародавню символіку - включно з гербом, що зображує Архангела Михаїла. Сьогодні зображення святого Михаїла є представлене скрізь в державній столиці.

Архистратиг Михаїл, не лише для киян, але й для всього українського народу, є предметом пошани і джерелом натхнення. Часто місцеві вірні в багатьох містах і селах по цілому світі, де знаходяться українські громади, виявляють свою пошану до «князя ангелів» через іменування їх храмів в честь св. Михаїла чи через розміщення ікон Архангела у видатних місцях в їх святилищах та по домах. Ким є Михаїл? Що ми знаємо про нього? Яка його роль у Божому плані спасіння в минулому і сьогодні?

Єврейське ім'я Михаїл (Міхаел) означає «Хто як Бог!?» Передусім мусимо розуміти, що його ім'я не є філософським чи риторичним запитанням. Ім'я Михаїл є бойовим кличем. Ім'я Михаїл є одночасно щитом і зброєю в боротьбі та трофею перемоги. Під очолюванням Архангела Михаїла, небесні сили, що лишилися вірними Богові відганяли Сатану та його послідовників від небесної присутності Господа і скидали їх на землю. Під патронатом св. Михаїла козаки боролися за свободу і православ'я. Заступництвом і прикладом св. Михаїла ми сьогодні можемо долати всі труднощі і усувати загрози нашій Церкві і народові.

Божий народ і в Старому, і в Новому Завіті вважав Михаїла своїм охоронцем, оплотом чесності.

Вибраний Народ Старого Завіту вже мав велику пошану відносно особи Михаїла. Вони бачили в ньому символ потужної помочі від Бога для Ізраїля - того, хто захищає немічних і переслідуваних. В Книзі Даниїла, наприклад, де знаходиться перша згадка про Михаїла, написано: «...в той час устане Михаїл, князь великий, що стоїть на варті синів твого народу... на той час твій народ спасеться» (Дан. 12, 1).

Був час коли богослови запитували себе чи Михаїл Старого Завіту не є праобразом Христа перед Богоявленням в Новому Завіті. Деякі люди, може піддаючись нехристиянським впливам вважали Михаїла і інших ангелів божествами. Проте, Отці місцевого собору в Левдікеї вже четвертому столітті заборонили почитання ангелів як Бога. Ангели є важливі та сильні постаті у всесвіті і вони вірні післанці Бога, але треба розуміти, що вони Божі творіння. Це твердження абсолютно не зменшує гідність ангелів. Навпаки, це повинно викликати в нас подив і одночасно заохочення, що Божі творіння можуть досягати таких високих чеснот і слави.

В принципі, Святе Письмо присвоює титул «архангел» тільки Михаїлові (Юд. 1, 9), але церковна традиція і молитви часом надають і іншим ангелам цей титул. Папа Захарій, ще у восьмому столітті, заборонив вживати імена ангелів, що не знаходяться в «каноні Святого Письма», але ангели про яких пише Боже Слово, як наприклад Рафаїл і Гавриїл, є часом згадувані як «архангели».

Ми всі знаємо про багато об'явлень Богородиці людям по цілому світу в історії Церкви і досі: чи то в Почаєві, Фатімі, Ласалет чи в Грушові, тощо. Рідше, але буває, що об'явлення Святого Архангела Михаїла також з'являються. Крім різних приватних видінь, ми знаємо про славну святиню Ґарґана в Італії де Михаїл явився прикінці п'ятого століття, та на сході де також в п'ятому столітті заснували величезну святиню «Міхаелйон» біля імперської столиці Царгороду на місці Архангельського видіння. В Латинські Церкві Папа Лев XIII сто років тому, пізнав трагічний вплив злих сил на церкву і на суспільство і просив в той час, щоб вірні у всіх церквах після кожної Служби Божої ще молилися цю могутню молитву до Святого Михаїла: «Святий Михаїле Архангеле, захищай нас в день боротьби, захорони нас проти пастки і злоби диявола. Нехай Бог докоряє йому, покірно молимося. А ти, Княже Небесних Сил, через силу Бога, проганяй в пекло Сатану та всіх злих духів, що мандрують через світу намагаючись загибель душ. Амінь.» Багато століть перед цим Папи, інші Отці Церкви писали подібні прекрасні стихири в честь Михаїла і Ангелам, що ми співаємо на Вечірні і Утрені цього Свята.

Однак, годі пам'ятати, що найважніша духовна боротьба не є проти всіх ворогів Христової Церкви і його вірного народу - хоч таких ворогів є багато - підступних і немилосердних. Наша перша боротьба завжди мусить бути проти тих звабливих, упертих немочей нашої стійкої людської природи. В першому їх ряді це наша гордість, самолюбство, брак терпеливості і злоба. Ми мусимо перше просити від Бога ласки, визволення від тих поневолень, що обтяжують чимало людей сучасного світу: пияцтво, секс, прагнення до надмірного багатства, страх перед майбутнім, тощо. Як співаємо в литійних стихирах цього свята, «...Прийдіть, отже, христолюбні вірні, на це свято та, взявши квіття чеснот, з чистими думками й добрим сумлінням пошануймо архангельський хор...» Наша найбільша слава і служба, що можемо віддавати Богові й народові не є доблесна боротьба за їх честь, а послушне і чеснотливе життя. Без такого життя ми не будемо мати жодної сили боротися за ніщо. Це є найбільша слава Михаїла та інших небесних сил. Вони не піддавалися гордості, заздрості і ненависті як Сатана і ті, що ішли за ним. Михаїл і лояльні ангели просто не втратили розуму, а беззастережно визнавали той факт, що Бог є одинокий, всесильний, вселюблячий і предвічний Господь. Хто як Бог!? Ніхто. Проте, дякуючи Богові, Михаїл одержав Його силу і славу через його вірність Богові і не заплямив себе егоїстичними прагненнями ані марнотратними думками, що він користає величністю і інтелігентністю більшими від Бога. Ми ж, навпаки, на жаль, це часто робимо, коли грішимо - тобто чинимо нашу злу волю проти волі нашого премудрого і все люблячого Бога. Тоді ми поводимося як Сатана і його злі сили. Ми відповідаємо на виклик Архистратига Михаїла відповіддю: «ну... я. Я можу бути як Бог». Богу дякувати, що ми завдяки Його ласці, ще маємо можливість примиритися з Господом і відновити з Ним зв'язок. Сатана ж, як і інші загублені ангели та людські душі, вже остаточно втратив Бога і Його Царство, їх рішення покинути Бога навіки є безповоротним. Як пише Святий Іван Дамаскин, «Як немає покаяння для ангелів після упадку їхнього, немає покаяння для людей після смерті». Це мусить нас насторожити, особливо коли ми розважаємо над святістю і релятивною близькістю до Бога ангелів перед їх упадком. Проте, хочемо навернутися до Бога і правильно жити не тільки через страх перед втратою обіцяного Небесного Царства. Хочемо «все життя наше Христу Богові віддати», через те, що ми розуміємо слова Михаїла - «Хто як Бог!?»

Нехай Святий Михаїл буде для нас постійним прикладом життя і захисником в житті. Нехай всі небесні сили невтомно заступаються за нас до того часу поки ми всі будемо разом з ними прославляти Бога в Його небесній присутності на віки. Амінь.

Воздвиження Хреста Господнього

arsenzv — Wed, 26 Sep 2012 19:22:21 GMT

Воздвиження Хреста Господнього — велике християнське дванадцяте свято. Християни візантійського обряду 27 вересня (14 вересня за старим стилем) святкують празник Воздвиження Чесного Хреста Господнього. Це свято належить до 12 великих празників Східної Церкви та має один день перед- та 7 днів попразництва. Історики Східної Церкви вважають, що насамперед дві події лягли в основу встановлення цього празника: віднайдення в IV ст. Хреста, на якому розп’яли Ісуса, та повернення цього хреста з Персії до Єрусалиму у VII столітті.

Саме слово «воздвиження» означає «піднесення», тобто урочистий обряд почитання та прославлення Хреста Господнього.

Щодо віднайдення Господнього Хреста, то християнська традиція передала нам кілька різних легенд. Три з них приписують віднайдення Хреста св. Олені, матері імператора Костянтина Великого. Датою віднайдення Хреста орієнтовно вважають 326 рік. Історики не мають інформації про воздвиження Хреста Господнього одразу після його віднайдення.

Початок празникові Воздвиження дало посвячення храму Воскресіння Господнього, який збудував св. Костянтин Великий на Голгофі у Єрусалимі. Посвячення храму відбулося за єрусалимського єпископа Макарія 13 вересня 335 року. Наступного дня – 14 вересня – відбулося врочисте воздвиження віднайденого Хреста Господнього.

Іншою важливою подією, що зробила цей празник загальним на Сході та Заході, стало повернення Господнього Хреста до Єрусалиму після того, як 614 року перський цар Хозрой, здобувши Єрусалим, забрав Хрест до перської столиці в Ктесифоні. Повернув Хрест Господній до Єрусалиму імператор Іраклій 628 року після перемоги над персами. Друге урочисте воздвиження Хреста Господнього в Єрусалимі також відбулося 14 вересня.

Оскільки празник Воздвиження пригадував Христове розп’яття і смерть та прирівнювався до Великої П’ятниці, то стало традицією зберігати в цей день строгий піст.

Як зазначає у книзі «Пізнай свій обряд» о. Юліан Катрій, щодо святкування цього празника в різних Церквах, то Грецька Церква, наприклад, відзначає його 6 березня, а Римо-Католицька Церква святкувала цю подію 3 травня, але при реформі празників за Папи Римського Івана ХХІІІ 1960 року це свято викреслили з церковного календаря. Характерною ознакою празника Воздвиження є врочисте вшанування Господнього Хреста через обряд піднесення його під час утренньої празника. У Східній Церкві відомі різні обряди воздвиження Хреста, зокрема, обряд св. Атанасія на Атосі, обряд гори Синай, Константинопольський обряд. Щодо воздвиження Хреста Господнього на Русі, то цей обряд згадується тут у ХІІІ ст. Патріарший Собор 1276 року дозволив воздвиження в усіх церквах. Свято Воздвиження Чесного Хреста належить до дуже старовинних свят, але, як історія знайдення св. Господнього Хреста, так і історія установлення свята, покриті серпанком різних легенд і нелегко тут відрізнити історичну дійсність від звичайної побожної легенди. Треба завважити, що у святкуванні цього празника не йдеться про звичайне почитання-поклоніння св. Хрестові, яке буває в Хрестопоклінну неділю. Тут ідеться про те, що властиво становить цей празник та про що говорить сама назва празника: Воздвиження, що значить Піднесення, тобто осібний урочистий обряд почитання і прославлення св. Хреста.

Історики Східньої Церкви загально годяться в тому, що передусім дві події дали мотив до установлення цього празника: віднайдення св. Господнього Хреста в 4 ст. і його повернення з перської неволі в 7 столітті.

Друга важлива подія, що зробила загальним празник Воздвиження на Сході й на Заході це повернення св. Господнього Хреста з перської неволі. Перський цар Хозрой у 614 р. був здобув Єрусалим і забрав Господній Хрест до своєї столиці в Ктесифоні. Чотирнадцять літ пізніше цісар Іраклій (610-641) після своєї перемоги над персами відзискав св. Хрест і приніс його до Єрусалиму, де 14 вересня відбулося друге врочисте воздвиження-піднесення св. Хреста. Відтепер празник носить назву: «Всемірне - це є всесвітнє - Воздвиження Чесного й Життєдайного Хреста». Тому, що празник Воздвиження нагадував Христове розп'яття і смерть і ставився нарівні з Великою П'ятницею, то від найдавніших часів стало звичаєм св. Церкви в цей день зберігати строгий піст.

27 вересня — свято Воздвиження Хреста Господнього. У давні часи римські імператори робили численні спроби знищити навіть найменші спогади про життя й діяння Ісуса Христа, про священні місця, із ним пов'язані. Один з імператорів — Андріан — віддав наказ засипати землею священну гору Голгофу, а також Гроб Господень. На штучно створеному імператором пагорбі було збудовано святилище богині Венери та поставлено статую бога Юпітера. Протягом тривалого часу на цьому місці збиралися язичники для виконання культових дій, зокрема жертвоприношень. Але минуло 300 років, і християни знайшли Гроб Господень та хрест Божий. Ця визначна для всього віруючого люду подія сталася за часів Костянтина Великого, першого з римських імператорів, який прийняв рішення припинити гоніння християн (за легендою, він побачив на небі знамення Боже — хрест із надписом: «Цим переможеш»). Намагаючись виконати волю Божу, Костянтин Великий відправив до Єрусалима царицю Гелену, свою матір, щоб вона доклала максимум зусиль задля віднайдення хреста й Гробу Господніх. Тривалий час її пошуки не мали успіху, незважаючи на всі старання. І нарешті святині було знайдено під храмом язичницької богині Венери. Храм негайно зруйнували й витягли на світ Божий християнські цінності: Гроб Господень, хрест, на якому було розп'ято Спасителя, та чотири гвіздки, якими начебто було прибито Сина Божого до хреста. За деякими переказами, було знайдено не один, а цілих три хрести й дощечку з написом, зробленим за наказом Понтія Пілата. Патріарх Макарій вирішив дізнатися, на якому ж саме хресті було розіп'ято Ісуса Христа, тому почав накладати по черзі кожен хрест на покійного. Коли на людину було покладено хрест Господній, мрець ожив. Отже, люди знову отримали можливість поклонятися християнським святиням. Вони побачили диво, що сталося, і попросили патріарха Макарія воздвигнути хрест Господній, щоб віруючі люди могли бачити його бодай здаля. Цариця Гелена після всіх цих подій привезла до Єрусалима часточку від хреста Господнього та знайдені гвіздки. Костянтин Великий віддав наказ побудувати в Єрусалимі храм на честь Христового Воскресіння. Наступного дня після освячення цього нового храму (IV століття) було встановлено святкування Воздвиження хреста Господнього. У народі це свято називають значно коротше — Здвиженням. Від цього дня птахи відлітають до вирію, настають холоди, «земля на Здвиження ближче до зими движеться». За народними уявленнями, не можна ходити сьогодні до лісу, оскільки до вирію не тільки летять птахи, але й повзуть змії, тому прогулянка може бути небезпечною. За однією з легенд, маленька дівчинка не послухалася дорослих і пішла цього дня до лісу. У лісі вона заблукала, а в темряві не розібрала дороги й упала в яму зі зміями. В огидній ямі, наповненій слизькими зміями, провела дівчинка всю зиму, і тільки навесні вдалося їй вилізти з ями та знайти дорогу додому.

Різдво Пресвятої Богородиці

arsenzv — Thu, 20 Sep 2012 15:19:20 GMT

Різдво Пресвятої Богородиці або Мала Пречиста — релігійне свято християнської церкви на честь Богородиці Діви Марії, матері Ісуса Христа. У цей день підкреслюється, що Божа Мати є великою праведницею, помічницею і заступницею людей, покровителькою сільського господарства, яка народженням Христа зробила перший крок до вічного спасіння усіх людей.

Історія

Пресвята Діва Марія народилася в той час, коли люди дійшли до таких меж морального занепаду, при яких їхнє повстання здавалося вже неможливим. Кращі уми тієї епохи усвідомлювали і часто відкрито говорили, що Бог повинен зійти у світ, щоб виправити віру і не допустити погибелі роду людського. Син Божий схотів для порятунку людей прийняти людське єство, і Пречисту Діву Марію, єдину гідну вмістити в Себе і втілити Джерело чистоти і святості, Він обирає Собі Матір'ю.

Різдво Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Пріснодіви Марії святкується Церквою, як день всесвітньої радості. У цей світлий день, на рубежі Старого і Нового завітів, народилася Преблагословенна Діва Марія, покликана від віку Божественним Промислом послужити таємниці втілення Бога Слова – стати Матір'ю Спасителя світу, Господа нашого Ісуса Христа.

Віруючі люди по всій землі гідно шанують піснями і хвалами Ту, Котра розсіяла у світі пітьму безблагодатності і принесла людству спасіння від вічної смерті.

Згідно з церковним переказом, який грунтується на апокрифічному Протоєвангелії Іакова Пресвята Діва Марія народилася в невеликому Галілейському місті Назареті, яке було в іудеїв у зневазі (Євангеліє від Івана 1:46). Батьками Її були праведні Іоаким, коліна Іудиного, з роду пророка і царя Давида і Анна – архієрейського роду, з коліна Левієвого, з дому первоосвященика Аарона. Чоловік і жінка були бездітні, тому що свята Анна була неплідна. Досягши похилого віку, Іоаким і Анна не втрачали надії на милість Божу, твердо вірячи, що Богові все можливо, і Він може порятувати Анну від неплідності навіть у її старості. Святі Іоаким і Анна дали обітницю присвятити Богові для служіння в храмі дитя, що їм пошле Господь. Бездітність вважалася в єврейському народі покаранням Божим за гріхи, тому святі і праведні Іоаким і Анна терпіли несправедливі ганьблення від своїх співвітчизників. В одне зі свят старець Іоаким приніс в Єрусалимський храм свою жертву в дарунок Богові, але первосвященик не прийняв її, назвавши Іоакима недостойним, через його бездітність. Святий Іоаким у глибокому горі пішов у пустелю і там зі сльозами молився Господу про дарування дитяти. Свята Анна, довідавшись, що відбулося в Єрусалимському храмі, гірко плакала, однак не нарікала на Господа, а молилася, закликаючи на свою родину милосердя Боже. Господь виконав їхнє прохання, коли святий чоловік і жінка досягли похилого віку і приготували себе доброчесним життям до високого звання – бути батьками Пресвятої Діви Марії, майбутньої Матері Господа Ісуса Христа. Архангел Гавриїл приніс Іоакиму і Анні радісну звістку: молитви їхні почуті Богом, і в них народиться Преблагословенна Дочка Марія, через Котру буде дароване спасіння усьому світу.

Нарешті в глибокій старості Бог обрадував Анну й Іоакима народженням преблагословенної Марії. Ім'я Марії в перекладі з єврейської означає «висока», «перевершуюча» (див. також про ім'я Марія на сторінці Іменин). Пресвята Діва Марія Своєю чистотою і чеснотою перевершила не тільки всіх людей, але й Ангелів, явилася живим храмом Божиим, і, як оспівує Церква у святкових пісноспівах, "Небесними Дверима, що вводять Христа у світ у порятунок душ наших.

У 12 років Марія дала обітницю вічного дівоцтва. По досягненні Марією повноліття їй знаходять старого чоловіка Йосипа Обручника, що поважає її обітницю. У його домі Марія працювала над пурпурною пряжею для храмової завіси, під час прядіння відбулося Благовіщення.

Після народження Ісуса Христа Марія втікає з ним і Йосипом від царя Ірода в Єгипет, а після смерті Ірода повертається в Назарет. Марія є присутньою на Голгофі, і, відповідно до християнської традиції, насамперед їй являється Христос після свого воскресіння. По одній з версій, Марія тихо жила в будинку Іоанна Богослова, якого Христос велів їй усиновити. За успінням Марії, тобто розлученням душі Марії з тілом, слідує їхнє чудесне возз'єднання і тілесне вознесення на небо.

Різдво Божої Матері ознаменувало настання часу, коли почали виповнюватися великі і втішливі обіцянки Божі про спасіння роду людського від рабства диявола. Ця подія наблизила на землі благодатне Царство Боже, царство істини, благочестя, чесноти і безсмертного життя. Матір Першонародженого вважається християнами і всім їм по благодаті Матір'ю і милосердною Заступницею, до Якої вони постійно звертаються із синівською шаною.

Народження Пресвятої Богородиці Марії служило передоднем явління на землю в плоті Сонця правди – Христа. Воно означало наближення часу руйнування гріха, осуду і смерті, що тяжіли над людьми, вказувало на швидке воссіяння Божого благословення і вічного життя на землі.

З наведеною загальною згадкою про значення Різдва Богородиці церковні пісноспіви приєднують ще ряд зауважень про участь Богоматері у відновленні людського роду зі стану падіння.

У богослужебних піснях і тропарях свята, наприклад, висловлюється думка, що чиста Богоматір і Раба Христа Бога безупинно клопочеться перед Ним про дарування людям первинного блаженства. Для тих, хто схиляється до пекла, Вона – міст життя. Вона відчинила вхід у рай, замкнений древнім злочином і, як непорочна Агниця привела в наше єство Агнця – Христа.

Історія святкування празника

Празник Різдва Божої Матері у Східній Церкві належить до стародавніх Богородичних празників, хоча і не відомо точно, коли він появився. Про нього згадують св. Іван Золотоустий, св. Прокл, св. Єпіфан, св. Августин і св. Роман Сладкопівець. Палестинське джерело каже, що св. Єлена († 330), мати цісаря Константина, збудувала у Єрусалимі храм у честь Різдва Пресвятої Богородиці. В п'ятому столітті - про цей празник згадує Служебник папи Ґелясія (492-496).

Стихирі і гімни на честь цього празника започаткували патріарх Анатолій (449-458), Степан Єрусалимський (VI ст.), св. Андрій Критський і патріарх Сергій (VII ст.) св. Іван Дамаскін і патріарх Герман (VIII ст.) та св. Йосиф Студит (IX ст.). Офіційне зведення цього празника у візантійській імперії приписують цісареві Маврикію (582-602).

Зі Сходу празник Різдва Пресвятої Богородиці прийшов на Захід в VII ст.. до Риму, а звідси згодом поширився на цілу західну латинську Церкву. День 21-го вересня став днем празника тому, що того дня сповнилося дев'ять місяців від зачаття Пречистої Діви Марії в лоні св. Анни, яке наша Церква святкує 22 грудня, а також тому, що того дня мало бути посвячення храму в її честь у Єрусалимі. Цей празник належить до 12 великих празників нашого церковного року. Він має один день передпразденства і тільки чотири дні після-празденства з огляду на празник Воздвиження Чесного Хреста.

Преображення Господнє (Спаса)

arsenzv — Sat, 18 Aug 2012 19:31:57 GMT

Свято Преображення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, також Преображення, Спас, Яблучний Спас, Другий Спас — Святкується 19 серпня православними та греко-католиками. Свято Преображення відзначається Східною Церквою з IV сторіччя і є одним із найбільших, після Пасхи дванадесятих свят[1]. Припадає на Успінський піст або Спасівку, проте цього дня дозволяється споживати рибу, олію та вино.

У календар Західної Церкви воно було введене папою Калікстом III в 1457 році і святкується римо-католиками 6 серпня.

У традиції Вірменської Церкви свято Преображення включене до великоднього циклу, є рухомим і святкується в сьому неділю після П'ятидесятниці.

Преображення Господнє

Усі три синоптичних Євангелія містять подібні описи Перетворення Господнього: Матвій 17:1; Марко 9:2; Лука 9:28. Відкривши учням, що Йому слід постраждати, бути вбитим і на третій день воскреснути, Христос завів трьох апостолів — Петра, Якова й Івана на гору Фавор і преобразився перед ними: обличчя Його просяяло, як сонце, одяг зробився білим, як сніг. Преображення Христове супроводжувалося з'явою старозавітних пророків Мойсея й Ілії, які говорили з Ісусом про Його близький відхід. Усіх їх осінила світла хмарина, і з неї почувся голос: «Це Син Мій Улюблений, що Його Я вподобав. Його слухайтеся!».

Святкуванням Преображення Церква сповідує по'єднання у Христі двох начал — людського і Божого. Преображення є поява Сина при свідченні Отця в Духові Святому, тобто одкровення всіх іпостасей Святої Трійці. Преображення полягало не у зміні Божественної природи Христа, але у з'яві Його Божества у природі людській. Відповідно до Івана Золотоустого, Преображення відбулося, «щоб показати нам майбутнє преображення єства нашого і майбутнє Своє пришестя на хмарах у славі з ангелами».

Історія

Свято Преображення Господнього існувало вже в IV ст., про що свідчать повчання і слова Єфрема Сіріна й Івана Золотоустого. Мати Костянтина Великого, свята рівноапостольна Єлена, побудувала на горі Фавор храм на честь Преображення, зруйнований у XII ст. Салах-ад-діном. Піснеспіви на честь свята були написані Іоанном Дамаскином і Космою Маюмським (VIII ст.). Від VI ст. це свято урочисто святкується у Східній Церкві під назвою «Господнього Преображення».

Первісно празник Преображення святковано в місяці лютому. Одначе тому, що цей радісний празник звичайно випадав у часі Великого Посту, а це було незгідне з духом посту й покути, то його перенесено на день 6 серпня (19 серпня за новим стилем). На Заході свято ще в XII ст. не було загальним; його заснував у 1457 папа Калліст III, установивши тоді ж богослужбовий чин.

Традиції святкування

Народними назвами цього свята є Спас, Другий Спас або Яблучний Спас. Крім яблук, у цей день на церковну паперть приносять й інші плоди врожаю: горох, картоплю, огірки, жито, ячмінь тощо. Все це священик повинен після обідні благословити і прочитати над ним молитву, за що вдячні прихожани наділяють його так званими начатками — потроху від кожного сорту з принесених плодів. Освячення у цей день винограду і різних фруктів та овочів символізує розквіт і плодючість усього створеного у безкінечному царстві життя.

У давнину в день Преображення Господнього існував звичай наділяти плодами бідних та вбогих; звичаю цього дотримувалися так суворо, що коли дізнавалися про когось, хто не зробив цього доброго діла, таку людину вважали невартою уваги і припиняли з нею спілкуватися. Звичай наділяти бідних плодами садів та городів був колись мірою християнської моралі.

Колись до цього часу правовірні селяни не їли садовини, бо це вважалося за великий гріх. Якщо ж все-таки хто-небудь не втримається і з'їсть яблучко до Спаса, відспокутувати цей гріх можна було тільки тим, що сорок днів після Спаса не їсти жодного яблука. Особливо суворо дотримувалися цього правила ті, у кого вмерли діти-немовлята. Існувало повір'я, що «на тому світі» ростуть срібні дерева з золотими яблучками. Золоте яблучко дають лише тим дітям, чиї батьки дотримувалися звичая не їсти яблук до Другого Спаса.

Другий Спас — це день поминання померлих родичів. За народним віруванням, це третій вихід померлих на світ у весняно-літньому сезоні: (перший — у Страсний Четвер, другий — на Зелені Свята).

Для господарів свято символізує закінчення жнив та завершення літа. Цього дня примічали погоду. Якщо день сонячний та безхмарний — осінь буде сухою. Якщо дощовий — мокрою. Ясний день віщує морозну і заметільну зиму. Яка погода на Спаса — такою буде і Покрова (14 жовтня). У деяких місцях України в цей час могли вже починатися приморозки, тому й кажуть: «Прийшов Спас, держи рукавиці про запас!».

Обжинковий вінок

Обрядова їжа - спечені коржі, поламані на дрібні шматочки в макітру й залиті медом та розтертим маком

За народним звичаєм до Спаса не їли яблук. Зі святом Спаса пов'язані різні обжинкові обряди (див. Обжинки): святять у церкві обжинкові вінки, з незжатих на ниві кількох стеблинок жита зав'язують «Спасову бороду». До церкви несли святити квіти, мак, вірячи, що обсипання свяченим маком перешкоджає ходити до хліва відьмам, а до дому — ходячим покійникам. Після посвяти квіти й голівки маку кладуть за Іконами, де вони зберігаються до весни. Весною мак розсівають по городі, а сухі квіти на Благовіщення вплітали до своїх кіс, — «щоб не випадало з голови волосся». На Спас поминають померлих.

Святкування Преображення триває 9 днів, з 5 (18) по 13 (26) серпня. У це свято за древнім церковним звичаєм відбувається освячення перших плодів (злаки, виноград чи яблука). Тому в народі цей день називають другим, або яблучним спасом. Свято Преображення обрано для благословення плодів, бо в Єрусалимі (звідки запозичено наш Устав) саме в ту пору дозрівав виноград, який, власне, і прийнято освячувати в цей день. Церква, благословляючи принесені плоди, утверджує думку про те, що в ній, як у суспільстві священному, все — від людини до рослини — повинно бути присвячене Богу як Його творіння.
Обрядова їжа

Святковою стравою на Спаса є печені яблука. Верхівку з хвостиком відрізають, виймають середину з насінням, кладуть туди мед або цукор і запікають у печі. Готують пироги й штруделі з яблучною начинкою. Їдять їх із узваром або грушівником — киселем зі свіжих груш.

Cвятий рівноапостольний князь Володимир, хреститель Русі

arsenzv — Sun, 29 Jul 2012 10:35:53 GMT

Трішки історії

Небагато імен на скрижалях історії можуть порівнятися з ім\'ям святого рівноапостольного Володимира, хрестителя Русі, котрий на віки вперед визначив духовну долю нашої Церкви і нашого православного народу. Святий князь Володимир був сином Київського князя Святослава (1972). Вперше ім\'я Володимира згадується в руських літописах під 968 роком, в оповіданні про нашестя печенігів, коли його бабця, свята рівноапостольна княгиня Ольга (+969; пам\'ять 11 липня), з малолітніми внуками, через відсутність свого сина Святослава, були обложені в Києві степовими кочівниками. Вдруге ім\'я князя Володимира зустрічається в літописах під 970 роком, коли князь Святослав незадовго до своєї смерті розділив Руську землю між трьома синами: старший син, Ярополк, одержав Київ, середній син, Олег, - землю Древлянську, а молодший син, Володимир, - Новгород.

Незабаром після смерті Святослава між братами почалися розбрати. У помсту за загибель свого воєводи, убитого князем Олегом під час полювання, князь Ярополк в 977 році виступив з військом на Древлянське князівство. Князь Олег загинув під час відступу поблизу міста Овруча. Звістка про його смерть досягла Новгорода, і князь Володимир, знаючи владолюбство брата, втік за море до варягів. Ярополк послав до Новгорода своїх посадників і став один правити на Русі. Але через три роки князь Володимир повернувся до Новгорода з дружиною варягів і вигнав київських посадників. Незабаром він завоював Полоцьк і одружився на полоцькій княжні Рогнеді, нареченій Ярополка. Потім він підкорив Київ, за його наказом Ярополк був убитий. Не дивлячись на те, що вдова Ярополка, родом грекиня, була вагітною, Володимир узяв її в наложниці. Похітливим язичником, що покладався на свою силу і військову дружину, - таким постає князь Володимир до свого навертання у християнство. За язичницьким поняттям, правда і справедливість на стороні сильного. Князь Володимир цілком слідував цьому як вищому мірилу життя. Далекі тоді ще були від його серця слова: "Не у силі Бог, а в правді".

Ставши єдиним князем Русі, Володимир здійснив декілька вдалих військових походів: завоював Галичину, упокорив вятичів і радимичів, переміг камських болгаров, успішно воював з печенігами і, таким чином, розширив межі своєї держави від Балтійського моря на півночі до річки Буг на півдні. За прикладом хазарских каганів (мусульман) у князя Володимира було, окрім п\'яти дружин, безліч наложниць. Утвердивши свою владу, великий князь Київський Володимир всіляко прагнув зміцнити на Русі язичницьку релігію багатобожжя, культ стихій природи. Він встановив на київських пагорбах ідоли Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Мокоши. Цим ідолам приносилися людські жертви.

У 983 році, після вдалого походу на ятвягів, князь Володимир, за звичаєм, вирішив принести жертву ідолам. Бояри кинули жереб, котрий впав на Іоана, сина варяга Феодора, який був християнином (з часів княгині Ольги в Києві при храмі на честь пророка Божого Ілії існувала християнська община). Феодор відмовився віддати свого сина в жертву бездушним ідолам, сказавши княжим воїнам: "У вас не боги, а дерево; нині є, а завтра погниють... Бог один, Який створив небо і землю, зірки і місяць, і сонце, і людину...". Розлючений натовп київських язичників зруйнував будинок варягів, під уламками якого Феодор і Іоан прийняли мученицьку кончину (пам\'ять 12 липня). Передсмертні слова святого Феодора, передані великому князю Володимиру, справили на нього сильне враження. Душа князя, котра шукала істинну віру, не знаходила спокою. Володимир став пригадувати своє дитинство і благочестиві повчання, які чув від своєї бабці, рівноапостольної Ольги. Він почав відкрито сумніватися в істинності язичницьких божеств. Дізнавшись про те, що князь має бажання змінити віру, до Києва стали приходити проповідники з різних країн.

Літописний переказ про "випробування віри" оповідає, що першими в 986 році з\'явилися посли від мусульман-болгар, що жили за Волгою, по річці Камі. Опис мусульманського раю з гуріями сподобався ласолюбному князю, але обрізання здалося непотрібним, а заборона на вино неприйнятною; він відпустив мусульман з миром, сказавши їм: "вино є веселість Русі, не можемо бути без нього".

Посли німецьких католиків говорили князю Володимиру про велич незримого Бога Вседержителя і нікчемності язичницьких ідолів. Князь відповідав їм: "Ідиті назад; батьки наші не приймали віру від Папи". Уважно вислухавши іудеїв, що прийшли з Хазарського каганату, князь Володимир запитав, де їх вітчизна? "У Єрусалимі, - відповідали вони, - але Бог за гріхи розсіяв нас". "Як же ви смієте пропонувати свою віру, коли самі за гріхи знаходитеся під гнівом Божим?" - заперечив Володимир.

Після цих проповідників прибув до Києва грецький філософ, посланий Патріархом Константинопольським Николаєм Хрісовергом. Він виклав князю Володимиру історію творіння світу і гріхопадіння, Боговтілення і Викуплення, а на закінчення повідав про друге пришестя і показав ікону Страшного Суду. Уражений цим зображенням, Володимир зітхнув: "Благо тим, що стоять праворуч (праведникам) і горе тим, що ліворуч" (грішникам). "Якщо хочеш стояти з праведниками, то хрестися", - відповів йому філософ. Володимир подумав і відповідав: "Почекаю ще трохи". Відпустивши грецького посла з дарунками, князь Володимир зібрав своїх старшин і бояр на раду. Було вирішено послати послів і випробувати кожну віру на місці. Вибрали десять мужів, "добрих і освічених", і послали їх до мусульман, латинян і греків. Найсильніше враження на послів справило богослужіння греків в константинопольському храмі на честь Софії Премудрості Божої. "І не знаємо ми на небі ми були чи на землі, бо на землі не можна бачити такої краси", - розповіли посли після повернення до Києва. Вислухавши їх, бояри сказали князю Володимиру: "Якби був поганий закон грецький, то не прийняла б його бабця твоя Ольга, яка була мудрою..." Незабаром після того в 987 році князь Володимир виступив в похід на місто Херсонес (Корсунь) в Криму, що належало у той час Візантійській імперії. Узявши Херсонес, він зажадав руки царівни Анни, погрожуючи у разі відмови походом на Константинополь (Царгород). Візантійські співправителі імператорів Василь і Костянтин поставили умовою шлюбу своєї сестри прийняття князем Володимиром віри Христової. "Я давно випробував і полюбив її", - відповів князь Володимир.

Коли царівна Анна прибула з духовенством до Херсонеса, князь Володимир раптово осліпнув. Царівна запропонувала йому негайно хреститися, в надії на зцілення. Під час святого Хрещення князь Володимир прозрів і тілесно, і душевно, і в духовному захваті вигукнув: "Тепер я побачив Бога Істинного!". Деякі з дружинників князя, вражені цим чудом, також хрестилися. У святому Хрещенні князь Володимир був наречений Василем, на честь святого Василія Великого. Тоді ж, в Херсонесі, князь одружився з царівною Анною. Князь Володимир як "віно" (викуп) за дружину повернув місто Херсонес Візантії, побудувавши в ньому на згадку про своє хрещення храм в ім\'я святого Іоана Предтечі і Хрестителя Господнього. У Київ князь Володимир повернувся разом з княжною Анною, константинопольськими і херсонеськими священнослужителями, узявши з собою богослужбові книги, ікони, церковну утвар, а також святі мощі Климента, єпископа Римського (+101; пам\'ять 25 листопада), і його учня Фіви. Арабський історик Яхья Антиохійський (кінець Х - початок XI ст.) і вірменський історик Стефан з Тарона, (кінець Х в.), повідомляють, що, після одруження на царівні Анні, він допоміг візантійському імператору Василю II придушити повстання Варди Фоки, пославши для цього руське військо. Таким чином зміцнилися династичні і міждержавні зв\'язки між Руссю і Візантією.

Після повернення до Києва, князь Володимир зібрав дванадцять своїх синів і, підготувавши їх до прийняття віри Христової, охрестив. Хрестився і весь його дім, і багато бояр. Потім князь Володимир приступив до викорінювання язичництва на Русі і почав ревно винищувати ідоли: одні були спалені, інші порубані, а головний ідол - Перун - був скинутий з пагорба у Дніпро. Відразу ж після винищування ідолів послідувало оголошення киян євангельською проповіддю. Священнослужителі, а також раніше хрещені княжичі і бояри обходили площі і будинки киян і наставляли їх в істинах Євангелія, викривали суєтність і марноту ідолопоклонства. Одні кияни тоді ж прийняли святе Хрещення, інші вагалися. Великий князь Володимир призначив певний день всенародного Хрещення (за деякими відомостями, 1 серпня 988 року) і оголосив по всьому місту: "Якщо хто не прийде зранку на річку, супротивником мені буде!". Тільки найзакореніліші язичники чинили опір цьому наказу великого князя і втікали з Києва. Більшість киян з\'явилися на те місце, де притока Дніпра (Почайна) зливається з Дніпром. "Якби нова віра не була кращою, князь і бояри не прийняли б її", - так говорили в народі. Безліч людей, старі і молоді, матері з дітьми, вступали у води Дніпра і Почайни; священнослужителі на чолі з першим Київським митрополитом Михаїлом читали молитви.

Наслідком прийняття християнства князем Володимиром і розповсюдження його на Русі явилося храмобудівництво. Князь Володимир розпорядився споруджувати християнські храми і ставити їх по тих місцях, де раніше стояли кумири. У тому ж 988 році в Києві був побудований храм на честь святителя Василія Великого, на пагорбі, де стояв ідол Перуна; наступного року запрошені з Візантії майстри архітектори заклали храм на честь Пресвятої Богородиці на тому місці, де прийняли мученицьку кончину варяги Феодор і Іоан (храм був завершений в 996 році і отримав назву Десятинного).

Літописи повідомляють, що князь Володимир особливо піклувався про духовну освіту народу: "І повелів попам по містах і селах приводити людей до хрещення і дітей учити грамоті, вченню книжному...". В храмах, богослужіння здійснювалося за православним чинопоследованням на зрозумілій народу рідній слов\'янській мові, по тих книгах, які ще за століття до того були перекладені з грецької на слов\'янську святими рівноапостольними братами Кирилом і Мефодієм, первоучителями слов\'янськими. Завдяки цьому храми Божі ставали всенародними училищами віри, а віра Христова мирно і порівняно швидко розповсюдилася по всій Русі. Святе Хрещення прийняли після Києва жителі Новгорода і Смоленська, Полоцька і Турова, Пскова, Луцька, Володимира-Волинського, Чернігова, Курська, Ростова Великого і інших руських міст.

Труди великого князя Володимира і перших Київських митрополитів Михаїла і Леонтія, вірних його сподвижників дали чудові плоди. Минуло кілька років, і до кінця Х століття на Русі вже були свої єпископи, священики і диякони, значно зросла кількість освічених людей різного віку і походження. Русь залучалася до більш передової християнської культури і цивілізації, увійшла в сім\'ю християнських народів Європи. Після прийняття хрещення святий великий князь Володимир внутрішньо перемінився, він став новою людиною, став прикладом лагідної і жалісливої любові до ближніх. Виконання заповідей Христових, виконання приписів Святої Церкви, дотримання її строгих уставів - все це стало мірилом життя і поведінки великого князя.

Слова Євангелія "блаженні милостиві" глибоко проникли в душу святого князя Володимира. Він щедро роздавав милостиню своїм підданим. В дні церковних свят, які князь проводив в радості і любові, у нього були готові три трапези: перша - для духовенства, друга - для убогих, третя - для себе, бояр і воїнів.

Піклуючись про бідних, князь Володимир незабаром здобув всенародну любов і отримав в народі ласкаве прізвисько "Володимир-Красне Сонечко" (це прізвисько і століття опісля зберігалося за ним в народних піснях і билинах).

При святому рівноапостольному великому князі Володимирі Київська Русь досягла розквіту і її вплив розповсюдився далеко за її межі.

Блаженна кончина святого рівноапостольного великого князя Володимира настала 15 липня 1015 року в селі Берестове, поблизу Києва. Похоронений він був в Десятинному храмі, гірко оплаканий всім руським народом. При великому князі Київському Ярославі Мудром (+1054) Руська Церква вже шанувала пам\'ять святого князя Володимира, просвітителя Русі. Митрополит Київський Іларіон в своєму похвальному слові князю Володимиру (1050) називає його другим Костянтином, апостолом Руської землі.

Під час монголо-татарського нашестя чесні останки святого князя Володимира були похоронені під розвалинами Десятинної церкви. У 1635 році вони були знайдені, чесна голова святого князя Володимира покоїлась в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври, малі часточки святих мощей - в різних місцях. У другій половині XIX століття в Києві був споруджений храм на честь святого рівноапостольного князя Володимира, який в даний час є патріаршим кафедральним собором. У 1888 році на березі Дніпра, недалеко від місця Хрещення руського народу, був встановлений пам\'ятник святому рівноапостольному князю Володимиру (скульптор Мікешин) - один з багатьох монументів, присвячених просвітителю нашого народу.

Свято Пресвятої Євхаристії

arsenzv — Wed, 13 Jun 2012 20:18:05 GMT

Євхаристія

Євхаристія чи Святе Причастя — одне з головних християнських Таїнств, яке визнають Католицька, Греко-католицька, Православна та деякі протестантські церкви. Воно є основою Євхаристійної Літургії. Православ'я і Католицизм навчають, що Євхаристія — це Тіло і Кров Христові під видами хліба і вина, що Спаситель подав на Тайній Вечері на поживу душ, та що приймаючи Пресвяту Євхаристію (св. Причастя), люди приймають дійсне Тіло і Кров Христову, в які перетворилися хліб і вино під час св. Літурґії. Деякі протестанти натомість відкидають перетворення хліба й вина в Тіло й Кров Христові: одні з них твердять, що Пресвята Євхаристія — тільки символ тіла і крові Христових; інші визнають що в ній є якась Божа сила, і що хоч люди приймають в ній звичайний хліб і вино, все ж отримують такі ласки, ніби приймали б самого Христа.

У Православній Церкві Євхаристія чиниться на червоному вині, у Католицькій — червоне та допускається у використання біле вино.

Щоб жити, людина потребує їжі. Душа також потребує харчування. Святе Причастя є головним засобом підтримки душевних сил людини. Регулярне причастя — запорука духовного та тілесного здоров'я дитини. Християнська релігія стверджуе, що лікарі свідчать, що дитина, яка регулярно причащається, росте здоровішою та навіть уникає родинних хвороб. Дуже багато свідчень і про чудесні зцілення дітей після причастя. У віці 3—4 років вже можна вимагати, щоб дитина зранку перед причастям нічого не їла і не пила. З семи років дитина починає сповідатися, тобто вже відповідає за свої вчинки. З цього віку вже потрібна порада духівника щодо терміну сповіді та причастя. Серафим Саровський радив підліткам сповідатися і причащатися не менш ніж раз на місяць.